ПОЛІССЯ
 
ПРО ПОЛІССЯ
 
ПОЛІССЯ ЗАПОВІДНЕ
 
ЧУДЕСА ПОЛІССЯ
 
ТАЄМНИЦІ ПОЛІССЯ
 
РЕКОМЕНДУЄМО


ДРУЖНІ САЙТИ


Код кнопки нашого сайту:

 
 
 

Поліський заповідник: terra incognita XXI століття

У межиріччі Болотниці та Уборті, на межі Овруцького та Олевського районів, розташований Поліський заповідник. Це більш ніж 20 тис. га природоохоронної зони, де своїм життям живе до кінця не пізнаний світ. Тут все якесь інше. Певною мірою дивне, певною - химерне. І через це, мабуть, таке цікаве. 12 листопада 2008 року виповнилося 40 років з часу його заснування.

ДРЕВЛЯНСЬКИЙ СТОУН ХЕДЖ
Селезівка - село досить древнє та одне з найпівнічніших поселень Овруцького району та й Житомирщини загалом. Тут розташоване головне адмінприміщення Поліського заповідника. Щоб потрапити до нього, треба пройти містком через Болотницю. А тут вас зустріне старовинний водяний млин, від якого важко відірвати погляд. Адже не кожного дня доводиться бачити таку споруду.
Знайомство з цим куточком природи продовжилося з того, що на мобільний телефон надійшло несподіване повідомлення такого змісту: «Ваш стільниковий оператор вітає вас у Білорусії. Телефон українського посольства...». Хоча до сусідів-сябрів лишалося ще кілька кілометрів. На цьому мобільний зв'язок почав «плавати», а згодом і зовсім зник. Мешканцям заповідника він не потрібний, а люди за необхідності піднімаються на майже сорокаметрову пожежну вишку, щоб зателефонувати. Саме тому тут так спокійно і здається, що час зупинився.
Особливість Поліського заповідника в тому, що розташований він поруч з Овруцько-Словечанським кряжем. Це й надихнуло його керівництво на створення тут музею-заповідника древлянських каменів. Адже кряж багатий на різноманітні породи, такі, як пірофіліти, граніти, гнейси, кварцити та габро. На початку кам'яного музею височить курган, на якому стоїть брила. Напис на ній повідомляє, що це курган Слави і Скорботи, насипаний на честь дідів мудрих, волхвів, козаків, вовкулаків, знахарів та всіх тих, хто ліг в землю за стару віру. Багатьом брилам-каменюкам тут теж знайшлося місце, а окремі з них взагалі виконують почесну місію. Дванадцять каменів, наприклад, позначають час на сонячному годиннику. Частокіл огороджує їх разом з язичницькими божками-ідолами та відтворює неперевершену атмосферу тих віків, коли наші пращури-поліщуки поклонялися таким простим і зрозумілим ідолам, як сонце, земля, вогонь та вода. Проте останньої з того часу спливло дуже і дуже багато. Ось і нагадує про той період такий собі древлянський Стоун Хедж, який ще й час показувати може. А місцевий люд розповідає, що це каміння здатне ще й повідати багато корисного та цікавого. Особливо тому, хто чистий душею і готовий сприйняти нові знання.

МЕД-ПИВО ПИЛИ
Ще за часів Київської Русі серед промислів місцевого люду широко розповсюдилося бортництво. Про це свідчить той факт, що древляни платили данину Києву хутром диких звірів та лісовим медом. У всі часи наші пращури шанували бджіл, яких вважали священними. В уявленнях древніх слов'ян бджола виступала символом весни, відродження, родючості та кохання, бо поєднувала в собі «солод меду та гіркоту жала».
Уміють доглядати бджіл і в Селезівці. Близько двох десятків бортників, серед яких є й молодь, підтримують древню справу, що нині переживає свої не найкращі часи. Нею займаються тільки у глухих селах Полісся та ще у північних районах Рівненської області.
Проте у заповіднику можна побачити чимало вуликів-колод. Їх ще називають довбанками, тому що у переважній більшості бортники видовбували їх з кругляків. А це доволі складна справа, яка потребує чимало уміння, терпіння і фізичної сили, бо встановити 1,5-2-метрову борть на високому дереві, погодьтеся, непросто. Щоб якось полегшити цю складну справу, кожен майстер лісового бджільництва вигадує свою технологію.
Ось, наприклад, кілька років тому неподалік заповідника у виселеному селі Далета жив бортник Микола Кудря. У нього було до 150 бортей і, щоб їх обслуговувати, треба було досить багато часу. Коли приходила пора відкачування меду, він разом з сином заводив тракторець з причепом і їхав до лісу. Там вони просто ставили у причепі драбину і так качали мед. Зазвичай для цього бортники користуються вузькою дощечкою, яку між собою називають лезавом.
Після виснажливої праці винагородою буде не тільки запашний мед і продукти його переробки, а й слов'янське мед-пиво-«медовуха», яку столичні князі куштували ще тисячу років тому.

«ДИВЛЮСЯ НА ВОВКА, ТА Й ДУМКУ ГАДАЮ»
Директор Поліського заповідника Сергій Жила зовні не схожий на класичного директора у костюмі з краваткою, який тільки те й робить, що відповідає на телефонні дзвінки та перекладає стоси непотрібного паперу. Він більше уваги приділяє практичним дослідженням. Крім того, природолюб, бортник (цьому питанню присвячена одна з його книжок), етнограф, мисливець, письменник і публіцист, Сергій Миколайович ще й цікавий співрозмовник. Особливий інтерес у нього викликає все, що пов'язано з вовками. До речі, найсвіжіша, третя книжка директора заповідника, яка вийшла друком у цьому році, так і називається - «Вовче-брате». У ній подано багато цікавої інформації, яка стосується цієї культової тварини. Ось кілька цікавих випадків з історії заповідника, про які повідав Сергій Жила. З кінця 80-х років минулого століття він почав експеримент з одомашнення вовка. У вольєрі заповідника жила пара цих молодих хижаків - Сірко і Злюка. Вони слухалися Сергія Миколайовича, тому що він забрав їх з вовчого лігва ще малими. І однієї осінньої ночі, близько другої години, сусіди розбудили директора заповідника і сказали, що поруч з будинками блукає і виє вовк. Вони припустили, що це втік хтось з його вихованців, і зажадали, щоб господар повернув сіроманця у клітку, бо не можуть спати спокійно.
Тоді накрапав невеличкий дощик і кроки людини в лісі не були чутні навіть вовкам. Нашвидкоруч вдягнувшись, Сергій Миколайович взяв ліхтарика з рушницею і попрямував на лови. І тут старенький ліхтарик підвів...
Коли світло знову розрізало лісову темряву, наш вовкодав (так ще називають мисливців, які полюють переважно на вовків) на мить замислився. Поведінка вовка, якого він побачив за два метри від себе, здалася йому не дуже зрозумілою - зла реакція і більші розміри, ніж у його вихованців. Мабуть, це тільки привиділося, подумав директор заповідника і стрибнув напереріз сірому, намагаючись його упіймати.
Промайнула якась секунда, і про присутність вовка нагадав тільки жмут шерсті, який залишився в кулаку вовкодава. Він не розумів, як міг не впіймати свого вихованця. Та коли пізніше підійшов до вольєра і побачив, що Сірко та Злюка сплять, все одразу стало на свої місця - то був дикий вовк!
«Трохи посміявся з себе, -каже Сергій Миколайович, - бо зрозумів: якби зловив його, то було б мені непереливки. Довелося б стояти не на життя, а на смерть. Коли працюєш тривалий час з вовками, вчишся читати по їхній поведінці. Якщо вовк поводиться якось дивно, значить, треба незабаром вступати у двобій і продемонструвати йому, що ти сильніший. І взагалі, коли вовк стає дорослим, його треба періодично бити та відганяти від їжі - тільки так він розуміє, що ти вожак, і в усьому тобі підкоряється. З початку моїх досліджень це було досить страшно робити, адже вовк - тварина лісова і дика. Але через років п'ять звикаєш і потім навіть стресової ситуації не виникає. І добре пам'ятаєш першу зустріч з сіроманцем, перше знайдене лігво і першого добутого на полюванні вовка».

РИСЬ ГАПОЧКА
Через лісові пожежі, які лютували на початку цього століття, у вольєрі заповідника опинилася ще одна цікава мешканка - тримісячна рись Гапочка. Вона була не зовсім ручною, але й не дикою. Маючи юний вік, швидко звикла до людей і зовсім їх не боялася. Минув деякий час. Працівники заповідника вирішили передати цю «червонокнижну кішку» до зоопарку, але виникли бюрократичні проблеми і було вирішено випустити її в природне середовище. Та не минуло і двох тижнів, як довелося її відловлювати, бо Гапочка зайшла на територію Білорусії і почала там бешкетувати - душити курей, собак та різноманітну сільську живність. Після наступних двох місяців, які рись прожила в заповіднику, її знову випустили на волю.
Цього разу процедура пройшла більш вдало - Гапочка опинилася неподалік Олевська, де в неї сформувалася власна територія. Але приблизно раз на тиждень ця бешкетниця влаштовувала набіги на найближчі села, де продовжувала вбивати домашніх тварин. Через свою безпечність вона заходила на подвір’я людей і цим лякала їх. Так довго не могло тривати, і одного разу лови для Гапочки закінчилися назавжди - чоловік, захищаючи свої володіння, її застрелив. Цей факт свідчить про те, що чим менше людина втручається в життя дикої природи, тим краще для останньої. Була б живою Гапочка, якби не мала тісного контакту з людиною. Тварини, які виховані в неволі, потім важко адаптуються і погано пристосовуються до свого звичного існування в дикій природі.

ПОДОРОЖ ТРИВАЄ...
Поліський природний заповідник є домівкою для 608 видів рослин, 195 різноманітних птахів, 145 видів звірів. Серед них чимало таких, що занесені до Червоної книги. Це, зокрема, видра, норка європейська, горностай, борсук, беркут, підорлик великий, сапсан, скопа, змієїд, сова бородата, сичик-горобець та ін. Що стосується бобра, який теж мав своє місце на червоних сторінках тривожної книги, то у заповіднику зуміли зберегти його кількість так, що він масово розселився у басейні річки Прип'ять, до якого входять і Уборть з Болотницею. А молодший науковий співробітник Поліського заповідника Назар Назаров, розповідаючи про тварин, сказав, що м’ясо бобра вважається делікатесом і шашлик з нього можливо скуштувати в деяких кафетеріях на варшавській трасі. Хоч про це вам, напевно, там ніхто не скаже.
Ця історія тільки про те, що вдалося побачити і почути на початку знайомства з заповідником. А якщо спробувати його більше зрозуміти і зайти углиб природоохоронної зони, куди не так просто знайти дорогу, то сам заповідник може показати іншу, непізнану сторону свого існування. До неї варто прислухатися і охороняти, щоб було чим помилуватися і над чим замислитися нащадкам.

Олександр Духновський

 
НА ЗАМІТКУ
 
СТАТИСТИКА
 
 
   
 
         |       ПОЛІССЯ       |