ПОЛІССЯ
 
ПРО ПОЛІССЯ
 
ПОЛІССЯ ЗАПОВІДНЕ
 
ЧУДЕСА ПОЛІССЯ
 
ТАЄМНИЦІ ПОЛІССЯ
 
РЕКОМЕНДУЄМО


ДРУЖНІ САЙТИ


Код кнопки нашого сайту:

 
 
 

Декоративне мистецтво

Природа українського Полісся, його ландшафти та клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піскуваті грунти, відтак порівняно мало сіл, міст і доріг. Зате достатньо лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а отже - і розвитку ткацтва, обробки деревини та заліза, витоплюваного з болотної руди, виробництва поташу та селітри для виготовлення пороху та скла. Саме на Чернігівському, Київському та Волинському Поліссі працювали в XVII-XIX ст. численні гути, що витворили стиль українського національного склоробства. У XVIIІ ст. на південній межі Полісся з'явилася низка фарфоро-фаянсових заводів - від Корця (1784), Баранівки (1797-1804), Городниці (1803) на Волині до Межигір'я під Києвом (1798) і Волокитна під Глуховом (1830). До розпису посуду на них нерідко залучали місцевих майстрів, і це вплинуло на розвиток "натуралістичного" струменю в орнаментиці народного мистецтва ХІХ?ХХ ст., передусім вишивання.

Унікальне родовище рожевого шиферного сланцю біля Овруча на Житомирщині давало матеріал для знаменитих різьблених плит у храмах стародавньої Русі та розмаїтих побутових дрібничок. У свіжовидобутому вигляді цей матеріал м'який і ріжеться ножем, але під дією часу, світла й повітря темніє, стає твердим і крихким. Обробляли поліщуки і бурштин, який знаходять на Київщині та Волині.

Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометризований орнамент, їй властиве переважання червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, подолі й мінімум - на пазусі жіночої сорочки, що прикривається керсеткою.
Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопляній основі, - головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві. Професійні ремісники ткали багатобарвні скатерки й рушники найскладніших візерунків і всіляких переплетень із застосуванням 12-16 ремізок. Відомими центрами досі лишаються Кролевець Сумської області, Іванків і Обуховичі Київської, Бехи Житомирської. В 1950?80-х рр. у багатьох місцевостях Полісся спостерігалося навіть збільшення виготовлення візерункових тканих рушників, доріжок, скатертин, хусток. Від традиційних вони відрізнялися багатобарвністю, тональною "розтяжкою" кольору, застосуванням світлоносних матеріалів на зразок люрексу чи ялинкового "дощику" та збільшеними розмірами елементів орнаменту. Цей сплеск спонтанного відродження селянського ткацтва загальмувався на початку 1980-х років, після подорожчання ниток.

Гончарі виготовляли переважно неполив'яний "рожевий" і "димлений" посуд, графічно декорований лощенням. Специфічні для Полісся "божники" - полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, а також однойменні рушники, вишиті з двох чи трьох боків, якими покривають ікони на покуті.

Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод - основний виражальний засіб поліського будівництва. Житло білять ззовні тільки на півдні Полісся, а на півночі - здебільшого навкруги вікон. Дуже розвинене на Поліссі плетіння побутових речей, меблів і різних знарядь із лози, рогозу, кореня й інших матеріалів, зокрема ликового взуття, коробів із соснової чи дубової дранки.

Спільні риси ландшафтної зони переважають над обласною та національною специфікою не тільки в народному мистецтві Волинського, Київського та Чернігівського Полісся, а й у прилеглих поліських районах Російської Федерації та Білорусі. Чимало спільного з поліським і в образотворчому фольклорі багатоетнічного регіону при середній течії Західного Буга, що з'єднує Полісся та Сокальщину, Холмщину, Берестейщину, Підлісся (Підлясся), утворюючи перехідну смугу між явищами, властивими полякам, білорусам, українцям.
Відмінність між останніми часто визначалася не тільки етнічними, а й соціальними чинниками. Починаючи з XV-XVI ст. на Правобережжі з'явилися сотні польських колоній. Багато їх мешканців уважалися шляхтою, від навколишніх "хлопів" різнилися релігією, заняттями та побутом. На Поліссі "шляхетські" хати часто будували з гранчастих брусів, а не з круглих колод. В оздобленнях інтер'єру та одягу "шляхта" менше використовувала домоткані тканини, вишивки. Їй навіть не личило співати на весіллі, для цього годилося наймати співців.

Важлива роль у місцевому художньому промислі та промисловості (зокрема фарфоро-фаянсовій) належала також єврейським майстрам. У XVІІI-ХІХ ст. на Поліссі з'явилися німецькі і чеські колонії, зокрема поселення на Чернігівщині так званих "гутерівських братів", вихідців із Тиролю, Верхньої Австрії, Швейцарії та Південної Німеччини. З ними пов'язана поява білополив'яного так званого "пузирівського посуду", що є поліським варіантом відомої в середній Європі "габанської" кераміки (Васильєва, 1998). Складність етнокультурної ситуації східного Полісся посилювали багатовікове сусідство білоруських, українських і російських компактних поселень, наявність тут реліктів особливих етнічних груп "сердюків" і "горюнів", а також масиву старообрядницьких колоній.
Будівництво протягом 2-ї половини XVІI-XVІІI ст. на території Чернігівщини гетьманських і магнатських резиденцій, мережі великих монастирів, прокладення в ХІХ ст. шосейних і залізничних доріг на Петербург і Москву призвели до швидкого випередження економічного розвитку східного Полісся порівняно з західним. Якщо на півночі Волині та Київщини для виготовлення селянського вбрання до 1-ї третини ХХ ст. переважно використовували саморобні тканини, то святковий одяг Чернігівщини ХІХ ст. був виготовлений із фабричних, зокрема золототканих матеріалів. Розвинутими були всі галузі художнього промислу, аж до таких спеціалізованих як іконопис і гаптування, скляне та фарфорове виробництво. За кількістю кустарів і ремісників Чернігівська губернія посідала 1-ше місце серед українських губерній і 4-те місце в усій Російській імперії. Втім, територія тогочасної Чернігівщини включала на півночі суміжні землі сучасних Брянської (Росія) та Могилівської (Білорусь) областей.

Отже, як і в інших прикордонних регіонах, матеріальна культура поліщуків-українців нерідко творилася за участю також іншонаціональних ремісників, часто з імпортованих матеріалів. Аналогічна ситуація спостерігається в усіх етноконтактних зонах України - від Слобожанщини, через Донбас, Приазов'я, північне Причорномор'я до Бессарабії, Буковини, Закарпаття, Лемківщини, Перемишльщини. У традиційному мистецтві кожної з них територіальна спільність домінує над національною специфікою. Дослідження таких периферійних місцевостей показали, що їх особливістю (там, де населення не зазнавало примусових переміщень) є збереження архаїчних явищ культури, відкритість до запозичення нових форм, широка варіативність і висока продуктивність традиційної народної творчості до наших днів.

М.Селівачов,
доктор мистецтвознавства

 
НА ЗАМІТКУ
 
СТАТИСТИКА
 
 
   
 
         |       ПОЛІССЯ       |